СТОЛИЦЯ

Майдан у моїй душі

Майдан… Ніколи не забуду, як сяяли очі людей, що стояли там. Годинами вистоювали на морозі й вірили, що творять майбутнє, історію, що позитивні зміни невідворотні. Не забуду той дух взаємодопомоги, підтримки, що панував на Майдані – як в наметовому містечку, так і поза його межами. Зовсім незнайомі люди готові були поділитися з тобою останнім бутербродом чи пиріжком, віддати останні рукавиці чи светр, щоб зігріти змерзлого мітингувальника. Вже заради цього духовного єднання, цього сплеску людяності революція мала відбутися. І відбулася не марно.
Ніколи не забуду, як підліток-волоцюга намагався напоїти мене гарячим чаєм з печивом. Як він переймався, коли те печиво попадало додолу – не доніс. Як смакували в ті дні «Мівіна», бутерброди з ліверною ковбасою, чай – одна пластмасова склянка на трьох-чотирьох осіб! Якими щасливими ми були тоді! Усі були, немов давно знайомі, рідні, немов брати і сестри. Я ще декілька місяців після розпуску наметового містечка кидалася на шию кожному знайомому з Майдану. Адже ми були разом в ТАКИЙ час, а це так швидко не забувається.
Відлунав гомін Майдану. Зникли в січневому небі останні помаранчеві кульки. Розійшлися останні майданівці. Люди повернулися до звичного, «нормального» життя. Як важко ставало на серці, коли знову повз мене вулицями Києва проходили чужі, байдужі одне одному перехожі з порожніми очима. Як боляче було бачити натовп на майдані Незалежності під час святкування Дня Києва навесні 2005 року. Купа пляшок під ногами, матюки, нетверезі гурти молоді. А на Майдані ж цього не було, хоча людей було в сотні разів більше. Але ж то був не натовп, а народ, український народ. Тоді слова «Україна», «українці» промовлялися з гордістю. Ніхто не соромився прилюдно висловлювати свої почуття до рідної землі. Навіть російськомовні громадяни намагалися заговорити українською мовою, співали українських пісень. З яким піднесенням ми виконували наш національний гімн разом з Олександром Пономарьовим, «Україну» та «Молитву за Україну» Тараса Петриненка!
Якби вдалося затримати якнайдовше дух Майдану, почуття, якими ми були сповнені в ті дні, зараз у нас було б набагато менше проблем з мовним питанням, з рівнем патріотизму українців.
Це було… І так хочеться вірити, що не лише було, а й буде, що нам колись вдасться відродити той дух єдності, повернути той запал, прагнення кожного робити щось на благо держави. Але яким чином? Що має статися для цього? Невже знову треба довести нас до краю. Коли вже несила далі терпіти? А ми ж терплячі, звикли сотнями років тягти ярмо і лише стиха скаржитися на свою нещасливу долю.
Багато колишніх революціонерів-майданівців розчарувалися, вважають, що марно витрачали свої сили, здоров‘я. Я також розчарувалася в людях, які завдяки Майдану опинилися біля владного керма і виявили там себе не з найкращого боку, але не в самій революції. Я вірю, що якщо ми змогли здійснити ТАКЕ, ще не все втрачено. В нас закладено значний потенціал. Адже не міг той вогник з‘явитися ні з чого і зникнути так само, він живе в нас.
Вкотре переглядаю фото з революції, очі застилають сльози ностальгії, а на вустах сама собою з‘являється посмішка. Сльози – тому, що це було, воно в минулому. А посмішка – тому, що це БУЛО! Ми це зробили! Це був наш неповторний, унікальний народ, який нарешті, хоча б на мить, усвідомив, що він такий, і пишався цим. Прикро, що так недовго.
Щороку 22 листопада приходжу на майдан Незалежності. Намагаюся відшукати серед натовпу знайомі обличчя. До останньої миті сподіваюся, що прийдуть ті, з ким проводила ночі на польовій кухні, біля ватри перед головпоштамтом, у туристичних та військових наметах посеред Хрещатика. З кожним роком їх приходить усе менше й менше. Почуваюся загубленою, ніби втратила щось важливе, життєво необхідне. А яка радість, коли бачиш, що є ще люди, для яких революція була не лише безкоштовним концертом в режимі non stop на головній площі столиці, не нагодою весело провести час, «потусуватися». Для них вона стала невід‘ємною частиною життя, одним з найкращих, найвартісніших його моментів. Два з половиною місяці щастя. Особистого й загальнолюдського, всеукраїнського.