ГОЛОВНА

Втратити свободу може лише той, хто не вмів її захищати

Найбільшою небезпекою для свободи є пасивність народу. 
    

Минає п’ята річниця Помаранчевої революції – події, що сколихнула душу й перевернула свідомість кожного українця, яка об’єднала раніше розрізнених, чужих одне одному людей, «маленьких» українців у єдине ціле, український народ. Та іскра, що промайнула між людьми з різних куточків нашої держави, які вийшли на майдани і вулиці, щоб боронити свою свободу, своє право на вибір, запалила наші серця, змусила їх битися в унісон.
Звичайно, події наступних років дещо похитнули віру в перемогу справедливості, існування чесних політиків, для яких понад усе Україна, а не власні амбіції. Проте ще є надія, що та жаринка не згасла зовсім, не спопеліла в душах борців за свободу й демократію.
П’ять років тому ми вийшли на Майдан не задля підтримки одного з кандидатів у президенти. Президентські вибори стали каталізатором процесу наростання в душах українців обурення діями тодішньої влади. Восени 2004-го воно досягло своєї критичної межі й вирвалося назовні. Ющенкові тоді просто пощастило. На його місці міг опинитися будь-хто, аби не Янукович. Сприяли цьому й прорахунки команди опонента під час проведення передвиборної піар-кампанії.
Проте вкотре підтверджується істина, що революції задумують романтики, втілюють фанатики, а використовують негідники. Досягненнями Помаранчевої революції скористалися люди, далекі від її ідеалів. А нам лишилися лише спогади та розчарування. Розчарування не в ідеалах, заради яких ми стояли на Майдані, а в проводирях, що не виправдали очікувань мільйонів людей, які повірили їм.
Бандити досі не сидять у тюрмах, а займають різні керівні посади. Янукович встиг знову побувати прем’єром. Результати його діяльності є далеко не блискучими, як і наслідки правління президента Ющенка. Президент з прем’єром ніяк не можуть поділити владні повноваження, підтверджуючи своєю поведінкою відоме прислів’я: «Де два українці, там три гетьмани». Тим часом реальна влада в країні належить купці чиновників-олігархів, для яких передусім – власна вигода, а не народні інтереси.
Повністю проігноровано статтю 5 Конституції України, згідно з якою єдиним джерелом влади в Україні є народ. Усе частіше трапляються випадки порушення свободи слова у ЗМІ. Триває земельний дерибан у столиці й не лише в ній. Руйнуються пам’ятки історії, культури, вирубуються природоохоронні заповідники. Масово порушуються права громадян.
Ми обираємо парламент, який вже через декілька місяців роботи перетворюється з головного законодавчого органу держави на захоплююче шоу. Доводиться знову й знову влаштовувати вибори, які з’їдають чимало бюджетних коштів. А все тому, що до Верховної Ради проходять «темні конячки» із закритих до останнього моменту партійних списків, а не дійсно гідні люди, кожен з яких встиг зробити добру справу хоча б для своїх земляків, як було за мажоритарної системи.
Другий рік Україна не може вибратися з фінансової кризи, що посилюється кризою політичною. Ми купуємо газ у Росії за завищеною ціною, а політики декларують договір з Москвою як своє досягнення. Останнім часом до цих лих додалася ще епідемія грипу, яка одразу ж стала об’єктом  спекуляції політиків.
Незабаром відбудуться чергові вибори Президента України. Народ має можливість дати оцінку діяльності діючого президента, висловити своє схвалення чи осуд. Як свідчать соціологічні опитування, в Ющенка мало шансів залишитися на другий термін. Йому вже не вірять ті, хто був готовий горою стояти за нього п’ять років тому.
Пам'ять тих днів дискредитують і різні політичні сили (як «помаранчеві», так і «блакитні» та інших кольорів), які на знак протесту проти чогось ставлять наметові містечка, вербуючи до них за гроші безідейних, безпринципних людей. А ми ж стояли за себе, за ідею, за мрію, за своє майбутнє.
Проте сьогодні ми прийшли не для того, щоб таврувати зрадників. Ми тут для того, щоб показати всьому світові, що ідеали Майдану досі живуть у наших серцях, що ми щиро вболіваємо за долю країни, де жили наші пращури, живемо ми й житимуть наші нащадки. Зібралися, щоб довести всім, що революція відбулася не завдяки певним політичним силам, а завдяки нашій вірі в перемогу, небажанню далі жити в атмосфері суцільного обману, терпіти владу, яка вважала нас бидлом, а не людьми.
22 листопада – день, коли кожен може прийти на Майдан, щоб згадати події, що вирували довкола нього тоді, емоції, що переповнювали нас у ті хвилини, атмосферу, що панувала там. Нас не лякають ні кризи, ні епідемії. Ми приходимо сюди щороку, щоб показати, що революція не була для нас порожнім звуком, скороминущим явищем. Вона заволоділа нашими душами й досі живе в них, спонукаючи до подальшої боротьби за покращення життя країни.
Революція не скінчилася. Вона перейшла в іншу фазу. Фазу поступової, але неминучої демократизації суспільства. Якщо люди, що прийшли до влади, не можуть виконати обіцянок, які давали на Майдані, народ має взятися сам до їх втілення в життя. На зміну політикам та партіям, що давно дискредитували себе, вже йде нова сила. Вона об’єднає всіх, кому небайдужа доля України, хто хоче бачити її сильною й квітучою і готовий докласти для цього всіх необхідних зусиль.
Пупиніна Олеся
Майдан у моїй душі
Майдан… Ніколи не забуду, як сяяли очі людей, що стояли там. Годинами вистоювали на морозі й вірили, що творять майбутнє, історію, що позитивні зміни невідворотні. Не забуду той дух взаємодопомоги, підтримки, що панував на Майдані. Зовсім незнайомі люди готові були поділитися останнім бутербродом чи пиріжком, віддати останні рукавиці чи светр, щоб зігріти змерзлого мітингувальника. Вже заради цього духовного єднання, цього сплеску людяності революція мала відбутися. І відбулася не марно.
Ніколи не забуду, як підліток-волоцюга намагався напоїти мене гарячим чаєм з печивом. Як він переймався, коли те печиво попадало додолу – не доніс. Як смакували в ті дні «Мівіна», бутерброди з ліверною ковбасою, чай – одна пластмасова склянка на трьох-чотирьох осіб! Якими щасливими ми були тоді! Усі були, немов давно знайомі, немов брати і сестри.      Відлунав гомін Майдану. Зникли в січневому небі останні помаранчеві кульки. Розійшлися останні майданівці. Люди повернулися до звичного життя. Як важко ставало на серці, коли знову повз мене вулицями Києва проходили байдужі одне одному перехожі з порожніми очима. Як боляче було бачити натовп на майдані Незалежності під час святкування Дня Києва навесні 2005 року. Купа пляшок під ногами, матюки, нетверезі гурти молоді. А на Майдані ж цього не було, хоча людей було в сотні разів більше. Але ж то був не натовп, а народ, український народ. Тоді слово «Україна» промовлялося з гордістю. Навіть російськомовні громадяни намагалися заговорити українською мовою, співали українських пісень. З яким піднесенням ми виконували наш національний гімн разом з Олександром Пономарьовим, «Україну» та «Молитву за Україну» Тараса Петриненка!
Якби вдалося затримати якнайдовше дух Майдану, почуття, якими ми були сповнені в ті дні, зараз у нас було б набагато менше проблем з мовним питанням, з рівнем патріотизму українців.
Це було… І так хочеться вірити, що нам колись вдасться відродити той дух єдності, повернути той запал, прагнення кожного робити щось на благо держави. Але яким чином? Що має статися для цього? Невже знову треба довести нас до краю. Коли вже несила далі терпіти? А ми ж терплячі, звикли сотнями років тягти ярмо і лише стиха скаржитися на свою нещасливу долю.
Багато колишніх майданівців розчарувалися, вважають, що марно витрачали свої сили, здоров’я. Я також розчарувалася в людях, які завдяки Майдану опинилися біля владного керма, але не в самій революції. Я вірю, що якщо ми змогли здійснити ТАКЕ, ще не все втрачено. В нас закладений значний потенціал. Адже не міг той вогник з’явитися ні з чого і зникнути так само, він живе в нас.
Вкотре переглядаю фото з революції, очі застилають сльози ностальгії, а на вустах сама собою з’являється посмішка. Сльози – тому, що це в минулому. А посмішка – тому, що це БУЛО! Ми це зробили! Це був наш неповторний, унікальний народ, який нарешті, хоча б на мить, усвідомив, що він такий, і пишався цим. Прикро, що так недовго.
Щороку 22 листопада приходжу на майдан Незалежності. Намагаюся відшукати серед натовпу знайомі обличчя. До останньої миті сподіваюся, що прийдуть ті, з ким проводила ночі на польовій кухні, біля ватри перед головпоштамтом, у наметах посеред Хрещатика. З кожним роком їх приходить усе менше й менше. Проте є ще люди, для яких революція була не лише безкоштовним концертом в режимі non stop на головній площі столиці, не нагодою весело провести час. Для них вона стала невід‘ємною частиною життя, одним з найкращих, його моментів. Два з половиною місяці щастя. Особистого й загальнолюдського, всеукраїнського.